З давніх-давен в наших горах Карпатах жили люди. Гніздились вони в хатинах, побудованих власноруч звичайно, та зведених біля потоків, де завжди чистенька водичка та де намає вітру.
1.jpg "Гуцульщина")
Час від часу народу в горах все збільшувалось і збільшувалось. Та не від добра люди тікали, а було це все спричинено явищем плюндрування народу ... Гори аж кишіли втікачами. Особливо це стосувалося Чорної гори, яка славиться непрохідними пущами-хащами, де важко пройти ворогам; тому в їхніх очах, значення Гори було дійсно чорним.
Треба сказати, що й понині гора називається Чорною горою.
Кажуть, що серед втікачів були люди з Києва... Вони були золотарями, різьбярами, швачками, ткачами, кушнірами, майстрами і музикантами... Ніби-то сам князь велів їм втікати зі своїми скарбами і сховатися в гірській місцевості. Тоді ще ліси Карпат були дуже багаті, було з чого майструвати і дичини було вдосталь, щоб розумно все вжити для розвитку даних видів мистецтва.
В той час татарські війська часто нишпорили по гірських селах. Тому люди з гір дуже рідко виходили зі своїх домівок-схованок, бо це було небезпечним. Втікачам приходилося пристосовуватися до тутешніх умов, і залишатися там жити надовго, навіть на довгі роки. Основним заняттям було скотарство ( вівці, кози, корови, коні...), майстри майстрували, і це було основним їхнім багатством. Найважчим було те, що на висоті в карпатських горах, земля не може вродити хліба на всіх. Тому інколи приходилося спускатися з гір і продавати або обмінювати свої мистецькі вироби. Кожний хазяїн мав із собою коня, на якому їхав сам, та ще два-три коні із своїм добром. Мандрівники йшли гуртом, та мали при собі зброю, бо ніхто не міг їм гарантувати безпечну дорогу.
Людей, що жили в наших горах біля потоків, називали "горєнами" ( від слова - гори ). Коли там не ставало місця , інші втікачі будувались на вершинах, їх же називали "верховинцьими".
А як люди спускалися з гір в своїх розкішних одежах та зі своїми "нацяцькованими" кіньми, це викликало зацікавлення у "подолян" ( людей із низинних районів). Ще "горєни" грали на сопілках, щоб якнайкраще продати своє добро.
Люди вибігали з хат, щоб побачити це диво, яке було для них справжнім святом. Всі подорожні, навіть жінки, їхали на конях верхи.
А їх одежа і кінська збруя була прикрашена блискучими прикрасами, та ще й сопілка грала до танцю.
Одні обмінювали свої вироби на зерно, інші запрошували дівчат на танець і співали:
" Гуцаласи, гуцаласи, гуцаласи дівка.
Вона би си не гуцала, якби не сопілка "
Та коли обмін товаром закінчувався, подорожні від'їздили. А за ними парубки та дівчата викрикували: " Гуцаки! Гуцкани! Гуцани! Гуцули!" . Й співали співанку :
" Гуп, гуц гуцули на сивій кобилі,
Один їде на фостику, а другий на гриві.
Один їде на фостику та й в сопілку грає,
Другий їде та й на гриві й гриву розчесає.
Не той гуцул, не той гуцул, що загуцуливсі,
А той гуцул, а той гуцул, що в горах родивсі "
Нам, гуцулам, слова "горєни" й "верховинці" не так підходили. Бо Гуцул - це вершник, танцівник і музикант...Тому це слово так і "пристало" до нас. А край наш Гуцульщина називають саме від нього.
1.jpg "Гуцульщина")
Треба сказати, що й понині гора називається Чорною горою.
Кажуть, що серед втікачів були люди з Києва... Вони були золотарями, різьбярами, швачками, ткачами, кушнірами, майстрами і музикантами... Ніби-то сам князь велів їм втікати зі своїми скарбами і сховатися в гірській місцевості. Тоді ще ліси Карпат були дуже багаті, було з чого майструвати і дичини було вдосталь, щоб розумно все вжити для розвитку даних видів мистецтва.
В той час татарські війська часто нишпорили по гірських селах. Тому люди з гір дуже рідко виходили зі своїх домівок-схованок, бо це було небезпечним. Втікачам приходилося пристосовуватися до тутешніх умов, і залишатися там жити надовго, навіть на довгі роки. Основним заняттям було скотарство ( вівці, кози, корови, коні...), майстри майстрували, і це було основним їхнім багатством. Найважчим було те, що на висоті в карпатських горах, земля не може вродити хліба на всіх. Тому інколи приходилося спускатися з гір і продавати або обмінювати свої мистецькі вироби. Кожний хазяїн мав із собою коня, на якому їхав сам, та ще два-три коні із своїм добром. Мандрівники йшли гуртом, та мали при собі зброю, бо ніхто не міг їм гарантувати безпечну дорогу.
А як люди спускалися з гір в своїх розкішних одежах та зі своїми "нацяцькованими" кіньми, це викликало зацікавлення у "подолян" ( людей із низинних районів). Ще "горєни" грали на сопілках, щоб якнайкраще продати своє добро.
Люди вибігали з хат, щоб побачити це диво, яке було для них справжнім святом. Всі подорожні, навіть жінки, їхали на конях верхи.
А їх одежа і кінська збруя була прикрашена блискучими прикрасами, та ще й сопілка грала до танцю.
Одні обмінювали свої вироби на зерно, інші запрошували дівчат на танець і співали:
" Гуцаласи, гуцаласи, гуцаласи дівка.
Вона би си не гуцала, якби не сопілка "
Та коли обмін товаром закінчувався, подорожні від'їздили. А за ними парубки та дівчата викрикували: " Гуцаки! Гуцкани! Гуцани! Гуцули!" . Й співали співанку :
" Гуп, гуц гуцули на сивій кобилі,
Один їде на фостику, а другий на гриві.
Один їде на фостику та й в сопілку грає,
Другий їде та й на гриві й гриву розчесає.
Не той гуцул, не той гуцул, що загуцуливсі,
А той гуцул, а той гуцул, що в горах родивсі "
Нам, гуцулам, слова "горєни" й "верховинці" не так підходили. Бо Гуцул - це вершник, танцівник і музикант...Тому це слово так і "пристало" до нас. А край наш Гуцульщина називають саме від нього.
⇧
⇩
